Людмила Орлова працює на державному урановидобувному підприємстві «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» у Жовтих Водах. Вона майстер дільниці підготовки виробництва сірчанокислотного цеху гідрометалургійного заводу. Робота майстра для неї – це не лише про знання технології виробництва до найменших деталей, це про уміння чути людей, підтримувати їх, про прийняття складних рішень і високу відповідальність у процесі роботи.

Професійний шлях Людмили – це історія зростання. Від перших кроків у хімлабораторії до впевненого управління складними процесами підготовки виробництва СКЦ. За 20 років роботи у цеху вона виросла у справжнього професіонала. За її уважністю – роки досвіду, за м’якістю її голосу – твердість характеру.

За фахом пані Людмила інженер-механік обладнання хімічних виробництв. Свою спеціальність здобувала у Дніпропетровському хіміко-технологічному університеті. Цікаво, що з їхньої групи за фахом пішли працювати лише троє випускників. І Людмила – одна із них. На сірчанокислотному виробництві вона з 2006 року. Розпочинала лаборантом, за рік стала майстром дільниці з підготовки виробництва, а ще за рік – інженером-технологом. У 2018-му через реорганізацію виробництва повернулася на посаду майстра. Нині у її підпорядкуванні окрім бригади футерувальників також прибиральники і робітники виробничих лазень. До сфери відповідальності Людмили додалося оформлення заявок на транспорт, звіти з екології, ведення архіву креслень, які в свій час виготовлялися у цеху.

– Наскільки складно працювати? – запитуємо у Людмили. – Адже професія інженера-механіка для жінки – це вже дуже сміливий вибір, плюс хімічне виробництво.

– Дуже складно, особливо жінці. Були часи, коли замислювалася над зміною роботи. Втім завжди утримувалася від такого кроку через хороший колектив та класного керівника – Валерія Петровича Гунька. Саме він багато чому навчив мене на виробництві. Допомагав, підтримував, під його керівництвом працювалося дуже добре. До того ж цікаво було розбиратися у хімічних процесах, дізнаватися нове і розуміти, що я не дарма вчилася у вузі. Зараз працюю точно за фахом – хімічний захист обладнання від корозії.

Обсяг робіт у нас чималий, а виконує його невелика бригада. Дякую за роботу своїм дівчатам Марині Дейнезі та Наталі Гусєвій, яким у процесі основної діяльності доводиться виконувати роботи на висоті, а також працювати стропальниками.

– Чим ви пишаєтеся у своїй роботі?

– Пишаюся, що ми не відступаємо перед труднощами, а успішно виконуємо поставлені завдання. Коли вдається успішно вирішити складну задачу, охоплює почуття гордості за те, що зроблено майже неможливе. І це не лише мої відчуття, а настрій всього колективу. А от зарплата – не є приводом для гордості, скоріше навпаки.

– Робота на такому непростому виробництві забирає багато сил. Що допомагає відновлюватися після важкої зміни, в чому знаходите джерело енергії?

– Займаюся йогою, захоплююся фантастикою. Раніше здебільшого це були паперові книги – купувала, відвідувала бібліотеку. Зараз переважно – електронні. Серед української фантастики подобаються твори Генрі Лайона Олді — це колективний псевдонім двох письменників фантастів.

А ще треба цінувати і любити себе, з оптимізмом дивитися на життя. І незважаючи на складні умови, в яких ми зараз перебуваємо – війна, труднощі на виробництві, з вірою у серці прямувати у майбутнє. Оптимізм – це те що має нас тримати і тримає.

– Людмила, у чому сила жінок на виробництві?

– Хоча у нашому колективі і панує гендерна рівність, але я вважаю, що жінка все одно має залишатися жінкою – ніжною, загадковою, чарівною, і разом з тим сильною.

– Що вам допомагає залишатися такою, незважаючи на важкі умови праці?

– Жіноча мудрість, яка приходить з віком. Коли ти розумієш, де можна проявити наполегливість, а де бути гнучкішою. Не дозволяю собі грубості у спілкуванні с колегами. Триматися сьогодні, звісно, непросто, але тримаємося. Опорою є син, він вже дорослий, і хороший колектив, який у мене і був протягом 20 років роботи на СКЦ.

– Дякуємо вам, Людмило, за цікаве спілкування та бажаємо, щоб ви і надалі з оптимізмом дивилися на життя!

Тетяна Корсуновська,
фото авторки